Головна | Реєстрація | Вхід | RSSЧетвер, 28.03.2024, 14:08

В'ячеслав Олександрович

Меню сайту
Categories
Паспорт школи [0]
Корисна інформація [3]
Наше опитування
Оцените мой сайт
Всього відповідей: 152
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Історія села Івановичі

Історія села Івановичі

 1.Загальні відомості та легенда

    Івановичі – село Червоноармійського району, центр сільської ради. До 1923р .у  складі  Пулинської  волості  Житомирського повіту.  Розташоване за 7 км на схід від районного центру, та за 25 км від залізничної станції  Курне,  до   обласного  центру  м.  Житомир – 55км. Відоме з 1618р.  У 1887 р.  в  селі  налічувалося  1542  жителі;  1911 -  347 дв.,   2303  жит;  1923 – 439  дв.,  2144  жит;   1941– 509  дв.,  2026  жит;  2001 – 476  дв.,  1219  жит;  2006 – 446  дв.,  1076  жителів.

          Існує  легенда  про виникнення села:

       «Коли татаро-монгольські полчища плюндрували землі древлян, селянину  Івану вдалося втекти від полону. Забився він у ліс і заснув богатирським сном. А ранок приніс  нові клопоти. Куди йти? Як жити? І взявся до роботи Іван. До важкої роботи. Рубав, корчував, хижку будував, зі звіром воював. Там він і зимував. Через два роки з’явилася у його хаті дружина, кароока  Настя, що народила йому вісім синів. Росли діти,  журився  Іван про їх майбутню долю, старався з усіх сил. Не хотів від себе синів відпускати. А коли вони поодружувалися, то допомагав їм хати ставити. А тоді внуки селилися поруч. Людей прибавлялося, зросла кількість хат. І назвали внуки це поселення Івановим хутором – на честь діда – поселенця, який постарів. Важка робота забрала силу, а груди сповнювало почуття гордості, що не загинув, вижив і рід свій продовжив. Скільки він переробив роботи!? Про те міг тільки ліс розказати, велетень-дуб – свідок його горя і радості. Іван любив оте дерево, часто відпочивав під його кроною, звіряв свої таємниці, радився з ним. Там він і помер. А хутір розрісся, вирівнявся, перейшов у довгу вулицю сучасного Старого села, яке  і  зберегло назву  Івановичі.

   Селяни боролися з лісом, відвойовували у природи родючі землі. І виникли нові вулиці – нове село. А назва Івановичі поширилася на все село.

2.Перші згадки про село.

      Село Івановичі вперше згадується в 1618 році в скарзі Адама Шкляревського  слуги князя Острозьського на козацького полковника Калиновського у справі пограбування.

     У 1695 р.  в  селі  було  побудовано  деревяну  церкву,  без  використання  жодного  цвяха.  1820 р.  церкву  відвідав  відомий  полководець  М.І.Кутузов. 

    Наше село за старих часів було типовим поліським закутком, де в нужді, злиднях і темряві животіли люди. Воно  належало до Пулинського маєтку поміщиків Ганських. У  1855р. придбане Карлом Качковським – відомим громадським діячем, письменником, лікарем. За причетність до польського національно-визвольного руху початку 1860-х рр.. Качковського було вислано до внутрішніх губерній Росії, а маєток у 1857р. продано з публічних торгів полковнику барону Олександру Штакельбергу.

     Центром господарського і побутового життя дрібних індивідуальних господарств був селянський двір. Він складався  з хати,  господарських приміщень. Житла в селі будували із дерева. Одяг населення в більшості виготовлявся  з домотканого полотна і сукна. Тому на  селі було поширене заняття ткацтвом. Селяни-чоловіки одягали білі полотняні сорочки з низьким коміром, широкі білі полотняні штани. Верхній одяг селян-чоловіків складався із свити пошитої з  сірого або чорного сукна, кожуха або кожушка, шапки. Влітку чоловіки носили брилі ручної роботи з широкими полями, які плели з соломи. Найпоширенішим   зимовим  взуттям  були  постоли,  рідше  чоботи.

    Жінки в селі носили білі сорочки з широкими рукавами, запаски з червоним або синім фартухом, плахти, пояси, спідниці, чорні козлові чоботи, намиста, дукачі.  Верхній  одяг – свита,  спідниця,  кофта,  жупан.

    У селі був шинок і корчма. Лікувалися селяни засобами народної медицини,  користувалися  послугами  знахарів,  пологи у жінок приймали  бабки-повитухи.

     Звичайна  їжа  селян  складалася  з борщу  з хлібом,  куліша  або гороху,  картоплі. Часто  селяни  їли  галушки  з  житнього,  гречаного і дуже  рідко  з  пшеничного  борошна. Лише  у  свята,  а  також під  час  весілля,   хрестин,  похорону  у  бідняків  пекли  пиріжки,  пампушки.

     До  реформи  1861 року  землі  села  Івановичі  належали  поміщику  Штакельбергу.  Після  реформи,  життя  селян  не  поліпшилось,  кращі  угіддя  дістались  колоністам.  У 1887  році  населення  села  Івановичі  разом  з  колонією  села  Івановичі  складало  1542  жителі.

     Церковно - парафіяльна  школа  відкрита  в 1894р. В  парафії проживало  2519 чоловік   православного  населення,  з   яких  дітей  до  14-річного віку – 393.  Проте  в  школі  навчалося  лише  52 учні,  серед  яких – 51  хлопчик і 1 дівчинка.  Поза  школою  залишалося  52  хлопчики  та  189 дівчаток. Настоятель  школи  Йосип  Сольський  мав  42 роки  церковної служби, постійно турбувався про забезпечення школи всім необхідним. Законовчителем  працював  Микола  Бачковський,  випускник  Острозької вчительської семінарії.  Як  зазначалося  в  звіті  за  1895 рік,  він  « к  школьному  делу  относился  усердно».

    Навчальним  устаткуванням,  книжками  забезпечувала школу Волинська  Єпархіальна  училищна  Рада. Ніхто  з  вищого  керівництва школі  не  заважав. У 1894-1895 навчальному році  інспектор лише  один раз побував у школі , і  то – на екзаменах. Усі  школярі протягом  року відвідували  церкву,  а  восьмеро  учнів    складали  основу  церковного  хору.  

3. Перша світова війна.      

     Тяжкі  випробування  селянам  принесло ХХ століття. Страждання людям  принесла  Перша  світова  війна. У перші   місяці  воєнних  дій  у 1914 р.  з  села  майже половину працездатного населення було мобілізовано  на  фронт. Але  і тих,  кого  не  взяли  до армії, постійно залучали до виконання  чисельних  робіт  і  повинностей. У  час війни селян залучали  до  перевезення  вантажів  військових частин, до  лагодження доріг.

     У той час зменшилася  кількість товарів  у крамницях, не  вистачало продуктів харчування. Зростали  ціни.  За  рік,  з  серпня  1915 р.  по липень  1916 р.,  ціна  одного  пуда  житнього  борошна  зросла  в  1,5 рази,  одного  пуда  солі  в  два   рази.

    У роки війни зменшилися посівні площі і відповідно врожайність. Багато  тяглової сили  було  забрано  в  армію.  Для  потреб  царської  армії збиралися  податки,  а   також  постійно  проводився  збір  фуражу  для коней,  що  були  у   військових  частинах.  З  цією  метою  у   волосних центрах  були  створені  інтендантства,  які  займалися  постачанням  армії. В зимовий  час селяни  зобов’язані   були  постачати  для  потреб  армії сіно, зерно, що викликало  у  них  незадоволення.  Частину  працездатних чоловіків  влада  залучала  до  будівництва  доріг  воєнного  призначення. В  домівках  під  час  війни  залишалися  жінки,  діти  й  люди  похилого віку.  Селянські  господарства   зубожіли,   занепало   ремесло,   торгівля.

     Навесні 1915р. в селі почалася епідемія холери, тифу, віспи. Про медичне обслуговування селян ніхто не турбувався. Знахарство, лікування  зіллями  були  головними  засобами  боротьби  з  хворобами. Тому  багато  жителів  села  стали  жертвами  епідемій.

4. Революція 1917 та її наслідки.

     Докорінні зміни в село принесла революція 1917р. Почалася боротьба різних політичних сил за владу.

     Радянську  владу  вперше  встановили  в  січні  1918р. У цьому ж році село зайняла  австро-німецька армія. Іноземці більше півроку грабували населення нашого села. Люди  терпіли нестачу в продуктах харчування, одязі, взутті, гасові, сірниках, милі. Центральна Рада підписала  угоду  про відправлення з України 60 млн. пудів хлібопродуктів, 27650млн. пудів живої ваги великої рогатої худоби. Окупація  тривала  з  березня по листопад 1918р.

   Після відступу   німців у  наше  село  вступили  війська  армії  УНР  під   керівництвом   отамана  Симона  Петлюри.  Головні  сили  їх  розташовувалися  в  селах  Буряківка,  Івановичі,  Стрибіж.   Звільнив  наше  село  від   військ   Петлюри  Таращанський   полк.

   Влітку   1919  року   село знову зайняли війська С.Петлюри. У  вересні   того   ж   року   бійці   45-ї   стрілецької   дивізії   під   командуванням   Г. І. Котовського  витіснили їх. 1920р. село зайняли білополяки.   

5. Встановлення радянської влади та колективізація.   

 У червні   1920 року Перша кінна армія на чолі з С.М.Будьонним   визволила  село.

Радянську владу остаточно встановлено в 1920р. Створюються нові органи влади – сіль ревком, комнезам, сільська рада. У 1920р. був створений комітет незаможних  селян,  його  очолив  Іван  Бабич. Працював  ревком. 6  квітня   1921 року  на   загальних   зборах   громадян  обрано сільську раду, яку очолив  Федір  Грибан.

    У 1927р. організували  молочне  товариство (голова – Григорій  Голомах),  яке  в  серпні  1928р.  було  реорганізоване  в  машинне  товариство.  В  цьому   році   було   створено   товариство   спільного   обробітку   землі   на   чолі   з   комуністом   Василем     Сафоновим.   Він   же   був   першим   головою   колгоспу   ім. 1  Травня,  що   утворився   в   березні   1929  року.   Спочатку   колгосп   об’єднував   лише  13  незаможників.   Пізніше   в   колгоспі   було   більше   70   членів,   які   обробляли   190 гектарів   землі,     мали   60  пар   коней,  стільки  ж  плугів   та   борін,  5  кінних   молотарок,  2   жатки,  2  сінокосилки,  1  соломотрус.

      У 30-х  роках ХХ  ст. розпочалася насильницька колективізація. Почалося розкуркулення заможних селян, які не хотіли вступати до колгоспу.

    В  1930 році   зявився   перший  трактор. Першим трактористом був Микола  Сидоренко.

   Уже   в  ті  роки  в  колгоспі   діяв   драмгурток,   який   ставив   платні   вистави,  а  гроші   він   пускав   на   ліквідацію  безграмотності.

   В  1931 році  в  колгоспі  збудовано  їдальню,  діяли  дитячі   ясла.   Оплата   трудодня  в 1933  році  становила  6 кг  хліба  та  2,5 крб.  грішми.  Селяни   масово   почали   вступати   в   колгосп.

    Землі   нашого   села – чудові   чорноземи,   на   яких   завжди   родив   хліб.

6. Голодомор 1932- 33 років.   

 Насильницька  колективізація,  викачування  хліба  у селян  все  це  призвело до голодомору 1932-1933рр. Трагедія  голодомору 1933р. торкнулася  кожної  сімї,  саме тоді селяни відчули на собі ненависницьку  політику  Москви, Сталіна, Молотова,  Кагановича,  Постишева. Москва вимагала від України щодня 100 вагонів хліба, тобто готувала голодомор зверху.  

       В  селі  була  створена  «червона  короговка», яку очолив представник  партії Грибан. До неї увійшли активісти радянської влади, члени комнезаму: Тетяна Черниш,  Ярина  Власенко,   Петро  Пишнюк, Ольга Бахур,  Єва   Бабич,   Наталія   Шевчук.  Вони ходили від хати до хати,  погрожували розправою, вишукували,  витрушували останнє  зерно і хліб у селян, забирали і відвозили  на заготівельні пункти, залишаючи хліборобів на голодну смерть. « Червона  корогва»  одночасно  діяла по всіх  вулицях села. Вона була розбита на окремі групи.  Ходили  від хати до хати вдень і вночі.  Особливо відзначились жорстокістю Ярушка, Ворошиловка (так селяни називали учасників « короговки»).Зі сміхом і нецензурними словами налітали члени комнезаму на господарства  селян. Обшукували  скрізь:  комори,  клуні,  стайні,  лазили на гору,  рили  землю в хліві, подвір’ї, залазили на піч, піднімали старих хворих людей  і  з  черені  знімали   сушене   зерно   для   крупів. Нишпорили  по  закутках,  рилися в  скринях, розкидали шмаття по хаті. Плакали голодні діти, благали батьки не забирати останнє зерно. Проте комнезамівці сміялися і погрожували  висилкою, розправою, арештом  і  окремих  господарів  забирали.  Так  зник Іван  Острогляд,  який так  і  не  повернувся  до  рідної  оселі.

     Дуже   тяжко   матері,   яка   не   може   нагодувати   своїх   дітей.   А   тут   ще   мокрий   рік.   Неврожай.   Люди   снували   по   селі,   в  полі  в  пошуках   їжі.  Копали  і   перекопували   поле,   шукаючи   мерзлу   картоплю,  бур’ян,   їли  цвіт   акації,   полювали  на  пташок,   їжаків,  а  окремі   вдавалися   до   людоїдства. Хліб, який  не    встигли відправити до Москви, згноїли у Новогроді-Волинському  і  скинули  в  річку.    Люди,  які  спостерігали  цю  картину,  кидалися  у  воду,  намагалися  витягнути  зерно  і   топилися  разом  з ним.

      Голодомор   охопив  все  село.   Люди   умирали  на ходу.  Смерть,   наче привид,  ходила   від   хати   до   хати,   забираючи   з   собою   найдорожчих   людей.   Особливо   вмирали   діти – цвіт   і   надія   кожної   сім’ї.  Очевидці  згадують,  що   лише в однієї   Палажки Стецюк  вмерло  14  дітей,  а  вона  з горя  збожеволіла.                                                                                                                                                                       Черниш   Галина Яківна (1921р.н.)  розповіла, що в 1932-1933рр. була  страшна  голодовка  і,  що  з  весни  померла  найбільша кількість людей, в тому числі у їхній сім’ї троє  дітей та бабуся. В сусідській  сім’ї   померло  двоє дівчаток та двохрічний син. Вона говорила, що помирало багато людей, але  їх від голоду трохи спасала корова.

       Вакуленко   Катерина   Михайлівна ( 1925р.н.)   розповіла,  що  їм   так   хотілося   їсти,  що  вони  їли  все:  лободу,   дубову  кору,   макуху,   горобиний   щавель,   молочай,  кропиву,  осот. 

        Опухлі   діти  не  могли   ходити.   Вони   простягали   руки   до   дорослих,   просили   їсти  і,   знемагаючи   падали.   А   матері   не   витримували   голодного   волання   дітей,  здіймаючи   до   Бога   руки,   прохали   голову   сільської   ради  Віктора Соломаху  повернути   зерно. В ті страшні роки наше село втратило 892 жителі, і  ніхто  не  просить  прощення  у   них,  жертв  голодомору,  на могилах  яких   навіть   і   сьогодні немає  хрестів.  Ті,   які   любили   землю,  працювали  на  ній,   пішли  в  землю,  ствердивши   своєю   смертю   трагедію   хлібороба.     

        На   кінець  другої  п’ятирічки   колгосп   зміцнів,   він   уже   об’єднував   217   господарств,   мав  806 га   орної   землі,  100 пар   робочих   коней,  78  корів   та  30 свиней   і   20 овечок.

7. Велика Вітчизняна війна.

   Новим   випробуванням  для селян стала Друга світова війна. Вже в перші  дні  жителі  села  почали  добровільно  записуватися  до  лав Червоної  Армії.

                17 липня 1941 р. село  окупували  німецькі  загарбники.  З перших днів окупації гітлерівці взялися за встановлення так званого «нового порядку», який супроводжувався  пограбуванням  і  масовими  розстрілами мирного  населення. Фашисти  забирали  продукти  харчування.  Більше 100 чоловік було вивезено на  каторжні  роботи до Німеччини,  а  решту   жителів  переселили  в  Ємільчинський  район. Село  було  заселене  німецькими  колоністами.  Жителі  Івановичів  не  скорилися  ворогу.

     В  навколишніх  лісах  почало  діяти  партизанське  зєднання – Малікова.  Жителі  села  влилися  в  партизанський  загін – 25  річчя  України.  В  партизанському  загоні  громили  фашистів: Федір  Черниш, Володимир Ничипорук, Іван Михайлик, Пилип Голомах , Кирило Пишнюк, Василь Черниш , Петро Черниш.

     Воїни Червоної  Армії  звільнили  Івановичі  від  ворога 30 грудня 1943р.  За два  роки  5 місяців і 13 днів окупанти  завдали  збитків  колгоспам  ім.  1  Травня,  13- річчя  Жовтня  та  ім.  М.  Горького  на  суму    15,3 млн. крб.

        На  фронтах  і партизанських  загонах  воювало 269 чоловік  , з  них  155 загинуло, в т.ч.: Василь Бабич, Михайло Бабич, Олександр Бахур, Іван Бахур, Іван Базилюк , Олександр Бобрик, Гнат Бобрик, Василь Бобрик, Степан Бобрик, Василь Бобрик, Василь Бобрик, Михайло Бобрик, Павло Бобрик, Григорій Бобрик, Яків Бобрик, Яків Бобрик, Василь Богатирчук,  Андрій Бондар, Тодор Бондар, Василь Боярчук , Захар Биков, Василь Биков, Олексій Буркеня, Олександр Вакуленко, Опанас Вакуленко, Степан Ващенко, Йосип Власенко, Андрій Власинко, Іван Власенко, Олексій Власенко, Антон Гольський, Олександр Гольський, Михайло Гольський, Федір Гольський, Віктор Голомах, Пилип Голомах, Григорій Голомах, Михайло Голомах, Петро Голомах, Іван Гончаренко, Василь Грибан, Кирило Грибан, Віталій Забродський, Григорій Заєць, Іван Єлізаров, Антон Камінченко, Степан Камінченко, Іван Камінченко, Федір Кириленко, Василь  Кравчук, Давид Крутік,  Василь Кучер, Микола Кучер, Микола Кучер, Владислав Лісіцький, Атон Мельник, Василь Мельник, Василь Мельник, Василь Мельник, Йосип Мельник, Володимир Мельник, Федір Мельник, Феодосій Мельник, Панас Оборський, Тимофій Оборський, Антон Осіпчук, Степан Осіпчук, Василь Осіпчук, Володимир Осіпчук, Дем’ян Осіпчук, Петро Осіпчук, Федір Осіпчук, Михайло Осіпчук, Олександр Осіпчук, Семен Осіпчук, Степан Осіпчук, Василь Острогляд, Михайло Острогляд, Аврам Острогляд, Олександр Острогляд, Василь Острогляд, Микола Острогляд, Олександр Острогляд, Степан Острогляд, Петро Острогляд, Семен Острогляд, Федір Острогляд, Яків Острогляд, Якуб Острогляд, Іван Падалко, Василь Пишнюк, Іван Пишнюк, Кирило Пишнюк, Федір Пишнюк, Олексій Сак, Олександр Стецюк, Яків Степанчук, Микола Стнпанчук, Савелій Степанчук, Максим Степанчук, Володимир Степанчук, Володимир Степарук, Микола Степарук, Іван Степарук, Микола Степарук, Олександр Степарук, Олександр Степарук, Леонід Фесенко, Дмитро Халімовський, Василь Черниш, Володимир Черниш, Петро Черниш, Володимир Черниш, Микола Черниш, Григорій Черниш, Григорій Черниш, Олександр Черниш, Григорій Черниш, Степан Черниш, Степан Черниш, Микола Черниш, Микола Черниш, Олександр Черниш, Олександр Черниш, Олександр Черниш, Петро Черниш, Семен Черниш, Сергій Черниш, Степан Черниш, Степан  Черниш, Микола Черниш, Григорій Черниш, Павло Чуян, Василь Чуян, Степан Чуян, Василь Шевчук, Василь Шевчук, Григорій Шевчук, Олександр Шевчук, Олександр Шевчук, Сава Шевчук, Юхим Шевчук, Васильо Шевчук, Яків Шевчук, Олександр Шевчук, Олександр Шмалюк, Яків Шмалюк, Микола Шмалюк.

    У  травні  1981р. в селі було відкрито пам’ятник «воїнам-односельцям»,   які загинули   на   фронтах  війни.

8. Історія місцевих колгоспів.

         У 1950р. три колгоспи: 1-го травня, ім. 13-річчя Жовтня, ім. Горького об’єдналися в одне господарство – колгосп ім. Горького. В 1951р. до колгоспу імені Горького була приєднана бригада села Колонія – Івановичі  Черняхівського району, яка від’єдналася в 1953р.

        В 1960р. до колгоспу ім. Горького  був приєднаний колгосп «За комунізм» села Червоноармійськ , в 1963р. ще був приєднаний колгосп імені Р. Люксембург села  Буряківка. На початку 70-х років (1966) колгосп було роз’єднано на два господарства: колгосп   імені   Горького  с. Івановичі  і  колгосп  імені  ХХІІІ  партз’їзду  с. Червоноармійськ.

        У різні  роки  колгосп  очолювали:  В. Т. Сафонов ( з березня 1929 по лютий 1935р.);  Д. І. Файдюк (з лютого 1935  по лютий 1941р.); С.В.Бобрик  (з   лютого  1941р.  по  червень 1941р.);  С.Д. Стецюк (з січня 1944р.  по серпень 1944р.);  І.А. Кучер (з серпня 1944р. по березень1945р.); В.Я. Жарський  (з березня 1945р. по квітенгь1946р.);  Ф.С. Черниш (з квітня 1946р по червень 1950р.); П.П.Грибан ( з червня  1950р. по березень 1951р.) ; П.Г. Березун ( з березня 1951р. по березень 1953р.) ; І.О. Грибан ( з березня 1953р. по листопад 1955р.); В.Т. Сазонов ( з листопада по березень1957р.); В.Г. Острогляд (з березня 1957р. по травня 1960р.);  В.І. Будко (з травня 1960р. по березень 1961р.);  І.В.Фесенко ( з березня 1961р. по  березень 1966р.);  В.Г. Острогляд ( з березня 1966р. по 20 лютого 1988р.); Л.Ф.Бабич (з 20 лютого 1988р. по березень 2000р.);  К.М. Вакуленко (з березня 2000р.).

     У селі є  фельдшерсько–акушерський  пункт, будинок культури , сільська бібліотека та школа.

9. Історія місцевої школи.


   В 20-х роках в селі працювала трудова школа, якою з 1925р. завідував М. Ф. Панько. В1936р. семирічна  школа була реорганізована  у середню школу . В 1946 – 1951рр. діяв дитячий будинок, де проживали  і навчалися діти-сироти та малозабезпечені.

    У 1968р. було побудовано нову школу на 560 місць. В школі  створений  краєзнавчий музей силами учнів, вчителів, жителів села під керівництвом М. М. Смиковського.

    У різні роки школу очолювали: С. І. Годованок (1968 – 1983рр.),  М. М. Смиковський(1983 – 1989рр.), Т.В.Ткачук(1989 – 2001рр.), з 2002р. директором працює Л. С. Степанчук.  Вчителі – майстри, якими гордиться школа: О. І. Власенко, Л. П. Заброцька, Н. В. Мельник, С. І. Годованок, В. В. Вакуленко, Р. П. Голомах, І. О. Субіна, Г. С. Бобрик, В. В. Осіпчук, С. М. Шипітько.

    У 2007р. навчалося 126 учнів і працювало 24 вчителя, з них 23 мають вищу освіту,  5 – вищої категорії, 11 – спеціалісти І категорії , 2 -  спеціалісти ІІ категорії, 6 – спеціаліст, 1 - старший вчитель.

           Гордістю села є його люди. Серед них письменник Ернест Карлович Кончак (1903-1979рр.). Народився  в сімї  німецького  мірошника-колоніста.  Бабусею Ернеста була правнучка великого німецького композитора  Йоганна-Себастьяна Баха. Він автор книги «На роздоріжжі», «Щастя завойовується», «Вогненні степи», «Незабутні зустрічі», та інші. 

      Поетеса  Тетяна Пишнюк ( нар. 24.08.1962р.).   Автор збірок  поезій  «Поволі  вмирає  ніч». (1993рік.).

 

 

 

 

Форма входу
Пошук
Календар
Архів записів
Друзі сайту

Copyright MyCorp © 2024
Конструктор сайтів - uCoz